Спеціальна психіатрія

Сторінка 2

Якщо до астенiзацiї приєднуються страхи, то такий синдром називають астено-фобiчним. Вираженi страхи (фобiї) за впливом на психiку переважають над астенiчним синдромом. У практицi кардiологічних вiддiлень досить часто зустрiчається кардiофобiя. Слiд пам’ятати, що серцевий бiль стенокардичного характеру практично завжди викликає у хворого реакцiю панiки. Скiльки разiв повторюється серцевий напад, стiльки ж разiв він суб’єктивно “помирає”. Логiчнi твердження про те, що минулi напади минали, мине i цей, хворий не сприймає. Пiд час серцевого нападу в нього домiнує афективна логiка, а страх смертi паралiзує волю хворого, i вiн надiється лише на допомогу медикiв. У мiжнападний перiод бiльшiсть хворих панiчно бояться наступного серцевого нападу.

У багатьох хворих, якi перебувають на обстеженнi й лiкуваннi в онкодиспансерi, розвивається канцерофобiя. Деякi хворi панiчно бояться померти від будь-якого захворювання або пiд час iнструментального обстеження. Такий стан називають танатофобiєю. Останнiм часом поширились радiофобiї (наслiдок аварiї на ЧАЕС), сифiло- i ВIЧ-фобiї (наслiдок рiзкого поширення венеричних хвороб).

Потрiбно пам’ятати, що настирливi страхи виникають раптово. Лiкувати їх необхідно якнайшвидше, бо чим тривалiший їх термiн, тим ефективнiсть лiкування менша. Тому, якщо медична сестра помiтила, що у хворого з’явились фобiї, вона повинна сповiстити про це лiкаря.

Якщо при астенiзацiї у хворого з’являється стiйке переконання в невилiковностi захворювання i безнадiйностi свого стану, такий синдром називають астеноiпохондричним. При розвитку цього синдрому хворий заглиблюється у свою хворобу. Він постiйно прислухається до свого самопочуття, приділяє багато уваги несуттєвим симптомам, твердо впевнений у тому, що вони загрожують його життю. У спiлкуваннi він є надто “нудним”, коло його iнтересiв обмежується питанням власного здоров'я. Iпохондричний синдром найчастiше розвивається в пацієнтів з психастенiєю. Якщо вчасно не вжити адекватних заходiв, є ризик розвитку змін особистостi за iпохондричним типом. Надати ефективну допомогу можна лише на початку формування iпохондричного синдрому. Якщо медична сестра, яка бiльше, нiж лiкар, спiлкується з хворим, у довiрливiй ситуації помiчає, що він почав надто заглиблюватись у свою хворобу, вона повинна доповiсти про це лiкарю, щоб своєчасно вжити адекватних заходiв.

Якщо до астенiзацiї приєднуються явища пiдвищеної невротизацiї, такий синдром називають астено-невротичним. Соматогенний псевдоневротичний синдром має двi основнi форми (гiпер- i гiпостенiчну), а його клiнiка подiбна до клініки неврастенiї, яка описана у вiдповiдному роздiлi.

Тривалi захворювання можуть призвести до змiни поведiнки та характеру хворих. Це порушення називають “психопатизацiєю”, або порушенням особистості.

Хворi стають бiльш вередливими, егоцентричними, в них починає переважати афективна логiка, вони потребують бiльшої уваги, турботу про себе перекладають на медикiв i родичiв. Емоцiйний стан – бiльш лабiльний, хворi нагадують примхливих дiтей, на все ображаються, схильнi до ситуацiйних реакцiй, не терплять усе, що пов’язано із хворобою i перебуванням у лiкарнi, а також неприємні процедури. Медична сестра повинна пам’ятати про це й умiти диференцiювати, де своєрiдна поведiнка зумовлена хворобою, а де просто невихованiстю хворого.У першому випадку необхiдно делiкатно, з розумiнням ставитися до психічного стану хворого i тактовно проводити посильну психокорекцiю.

У деяких хворих тривале захворювання може призвести до специфічних змiн рис характеру. У хворих на виразку шлунка або дванадцятипалої кишки воно викликає так званий “виразковий” характер. Такi хворi постiйно всiм не задоволенi, їм тяжко догодити, вони стають надто прискiпливими, але конфлiкти, як правило, активно не створюють.

При тривалiй хворобi печiнки i жовчовивiдних шляхiв у хворих може розвинутись “жовчний” характер. Такi хворi активно шукають привiд, як би комусь зiпсувати настрiй, вони схильнi до створення конфлiктних ситуацiй.