|
Сторінка 1
Цукровий діабет типу 2 (ЦД-2) – це порушення вуглеводного обміну, спричинене переважною інсулінорезистентністю та відносною інсуліновою недостатністю або переважним дефектом секреції інсуліну з інсулінорезистентністю (ВООЗ, 1999). До методів його лікування належать дієтотерапія, фізичні навантаження, застосування пероральних цукрознижувальних препаратів (ЦЗП), інсулінотерапія, навчання і самоконтроль. Дотримання дієти є необхідною складовою лікування ЦД-2 незалежно від варіанту цукрознижувальної терапії.
Сучасна концепція терапії ЦД-2 визначається його патогенезом і спрямована на усунення основних обмінних порушень. Таблетовані ЦЗП отримують приблизно 40% хворих на ЦД. Раціональна фармакотерапія цього захворювання є предметом численних наукових і клінічних досліджень. Одним з найбільших досліджень останніх років стало Британське проспективне дослідження з контролю цукрового діабету і розвитку ускладнень (UKPDS). Воно тривало близько 20 років за участю понад 5 тис. хворих на ЦД-2. Пацієнтів було розділено на групи, яким з часу виявлення ЦД призначали різні види лікування: дієту, пероральні ЦЗП, інсулінотерапію. Результати дослідження засвідчили можливість зниження частоти ангіо- і нейропатій та інших ускладнень ЦД при інтенсивній тактиці лікування. Продемонстровано, що зниження рівня глікозильованого гемоглобіну (HbA1c) на 1% зменшує частоту ускладнень ЦД загалом на 21%, частоту мікроангіопатій – на 35%, інфаркту міокарда – на 18%, інсульту – на 15%, смертність від ЦД – на 25%.
Підбір адекватної цукрознижувальної терапії та досягнення бажаного ступеня компенсації захворювання в осіб із ЦД-2 становлять чималі труднощі. Це зумовлено значною гетерогенністю вказаної патології, що вимагає творчого підходу до патогенетичного лікування в кожному конкретному випадку.
Класифікація пероральних ЦЗП за основним механізмом гіпоглікемізуючої дії:
1) лікарські засоби, що підвищують секрецію інсуліну (секретагоги);
2) лікарські засоби, що підвищують чутливість периферичних тканин до інсуліну (сенситайзери);
3) лікарські засоби, що порушують усмоктування вуглеводів у кишечнику.
Засоби, що підвищують секрецію інсуліну
Перші препарати сульфонілсечовини (ПСС) були відкриті певним чином випадково. У 1942 р. M. Janbon і співавт. установили, що сульфаніламіди, які використовувалися для лікування тифу, призводять до гіпоглікемії, а A. Loubatiеres підтвердив виявлені властивості ПСС на експериментальних тваринах. Проте тільки в 1950-х роках створено перші ПСС, які можна було застосовувати для лікування ЦД-2, – карбутамід (Німеччина, 1955), а також толбутамід (США, 1956). Саме толбутамід першим серед ПСС став широко використовуватися у клінічній практиці та заклав основу для розробки нових лікарських засобів цієї групи. У 1984 р. з’явилися два ПСС другого покоління – глібенкламід і гліпізид. Сьогодні у світі нараховується понад 20 різних ПСС. Виділяють ПСС I покоління (карбутамід, толбутамід, хлорпропамід, толазамід) і ІІ покоління (гліклазид, глімепірид, гліквідон, глібенкламід, гліпізид). ПСС І покоління наразі практично не застосовуються, оскільки ПСС ІІ покоління перевершують їх за вираженістю гіпоглікемізуючої дії та до того ж рідко спричинюють побічні ефекти.
Із 1997 р. для лікування ЦД-2 використовують новий клас лікарських засобів, які підвищують секрецію інсуліну, – меглітиніди (похідні бензойної кислоти). Першим лікарським засобом цієї групи став репаглінід, пізніше був зареєстрований натеглінід (похідне амінокислоти D-фенілаланіну).
Механізм дії та фармакологічні ефекти
Механізм дії ПСС пов’язаний з їхнім впливом на β-клітини острівців підшлункової залози. На мембрані β-клітин ПСС зв’язуються зі специфічними сульфонілсечовинними рецепторами (SUR), які є компонентом аденозинтрифосфат(АТФ)-залежних К+-каналів. Більшість ПСС взаємодіють з білком із молекулярною масою 140 кД (SUR-1); на відміну від них глімепірид зв’язується з білком із молекулярною масою 65 кД (SUR-Х). Окрім SUR-1 до складу К+-каналу також входить внутрішньомембранна субодиниця Kir6.2 , котра відповідає за транспорт іонів калію.
|
Сайт
