|
Сторінка 1
Хвороба Паркінсона (ХП) – одна з найпоширеніших форм первинних хронічних нейродегенеративних захворювань, котрі зустрічаються головним чином у людей літнього віку. Історія вивчення ХП відображає розвиток методології та методичних підходів щодо дослідження захворювань нервової системи. Протягом 100 років після опису Дж. Паркінсоном «тремтячого паралічу» тривали клінічні дослідження ХП та були представлені патоморфологічні характеристики цього захворювання. Було встановлено, що в основі рухових проявів синдрому паркінсонізму лежить нейрохімічний (дофамінергічний) дефіцит, що дало змогу розробити принципи симптоматичної терапії ХП [3, 6, 7].
Останніми роками поряд із продовженням вивчення клінічних проявів ХП та способів симптоматичної терапії найбільш активно розвиваються нейрохімічні та молекулярно-генетичні дослідження, присвячені питанням етіології та патогенезу цього захворювання. Швидкими темпами розвиваються нейровізуалізаційні та морфологічні методи дослідження [15].
Окрім відомих рухових порушень (акінезії, ригідності, постуральної нестійкості та тремору), клінічна картина ХП включає різноманітні нерухові розлади – сенсорні, диссомнічні, нервово-психічні (когнітивні, емоційно-афективні, поведінкові) та вегетативно-вісцеральні зміни. Вони можуть розвиватися на різних етапах захворювання та з різних причин: як прояви старіння нервової системи, розповсюдження по центральній та периферичній (автономній) нервовій системі дегенеративного процесу, як психологічна реакція пацієнта на захворювання, як ускладнення терапії чи прояви соматоневрологічних порушень [2, 18].
У цьому огляді проаналізовано побічні реакції (ПР) на антипаркінсонічну терапію, а саме їх розвиток, загальні особливості та вплив на якість життя хворого (рисунок).
Відомо, що препарати леводопи є золотим стандартом терапії ХП. Використання препаратів леводопи – метаболічного попередника дофаміну – привело до суттєвого патоморфозу ХП, сприяло поліпшенню якості життя та збільшенню виживаності пацієнтів. Проте першопочатковий стабільний ефект леводопи (котра, як правило, використовується разом з інгібітором периферичної діоксифенілаланін(ДОФА)-декарбоксилази для зменшення вираженості периферичних побічних ефектів) зберігається лише протягом 2-4 років. У подальшому у хворих розвиваються закономірні зміни реакції на стандартну терапію леводопою – добові флюктуації та дискінезії [5, 27, 30].
Флюктуації являють собою зміни вираженості клінічної симптоматики паркінсонізму, які можуть бути передбачуваними (щодо прийому леводопи) та непередбачуваними. У генезі флюктуацій суттєве значення мають прогресуюча дегенерація нігростріарних нейронів та зміни функціонального стану дофамінових (ДА) рецепторів, а також зміни реакції нейронів та рецепторів на флюктуаційне надходження леводопи з плазми, що проявляється такими феноменами:
• Феномен виснаження ефекту дози («wearing-off phenomenon»), чи феномен погіршення стану до кінця дії дози («end-of-dose deterioration»), котрий пов’язаний зі скороченням тривалості дії разової дози леводопи. Із прогресуючою дегенерацією нейронів пролонгована реакція на одноразовий прийом леводопи змінюється реакцією середньої тривалості, а далі – вкороченою реакцією. Першою ознакою виснаження ефекту дози є погіршення стану вранці після нічної перерви у прийомі ліків чи після пропуску чергового прийому в обід. Феномен виснаження разової дози прийнято діагностувати, якщо тривалість ефекту становить менше 3 год. При цьому посилення вираженості симптомів паркінсонізму в міру виснаження ефекту дози відбувається поступово. За результатами спостережень S. Fahn (1992), серед 330 хворих із ХП, котрі отримували леводопу понад 5 років, феномен виснаження спостерігався у 172 осіб (52%), причому у 117 пацієнтів він призводив до коливань рухової активності. Частота цього феномену зростає на фоні тривалого лікування леводопою, а також при збільшенні її добової дози. Уважається, що в патогенезі цього явища ключову роль відіграють церебральні фактори – здатність захоплювати леводопу, синтезувати та зберігати ДА, виділяти його у синаптичний простір. Проте з невідомих причин цей феномен частіше розвивається у хворих більш молодого віку при отриманні низьких доз леводопи чи при відстроченому початку лікування нею [1, 15, 28, 32].
|
Сайт
