Гігієна як наука. Загальні питання, історія та методологія гігієни

Сторінка 5

Повернувшися до Києва, організував у 1871 р. і більше як 20 років очолював кафедру гігієни при Київському універси­теті св. Володимира. В. А. Субботін — автор першого вітчиз­няного підручника з гігієни (1886), багатьох наукових праць з різних розділів гігієни, ініціатор створення санітарної комісії в Києві.

До когорти видатних громадських діячів та перших санітар­них лікарів України належить уродженець Полтавщини О. В. Корчак-Чепурківський (1857—1947), який після закінчен­ня у 1883 р. медичного факультету Харківського університету працював земським дільничним та санітарним лікарем. З 1899 до 1907 р. О. В. Корчак-Чепурківський — міський санітарний лікар Києва. Він вів велику науково-викладацьку роботу як доцент кафедри гігієни Київського університету (читав лекції з медич­ної статистики та епідеміології), завідував кафедрою гігієни Київ­ського медичного інституту, брав активну участь у пропаганді гігієнічних знань, в організаційно-практичній роботі, спрямо­ваній на боротьбу з інфекційними захворюваннями, тощо. Автор багатьох наукових праць із профілактичної медицини, зокрема таких, як «Зміни смертності в м. Києві з часу введення в ньому каналізації» (1901), «Наші громадсько-санітарні потре­би» (1905), «Програми курсів соціальної та промислової гігієни» (1909) та багатьох інших. У березні 1921 р. першим із медиків України був обраний дійсним членом Академії наук, входив до складу Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету.

На початку 20-х років XX ст. в Радянській Росії створюють­ся підрозділи Державної санітарної служби, закладається зако­нодавча основа їх діяльності. У 1922 р. на з'їзді санітарних лікарів України видатний вітчизняний гігієніст О. М. Марзєєв висло­вив пропозицію щодо організації санітарно-епідеміологічних станцій (СЕС) на місцях як основної ланки державної санепідемслужби (першу СЕС було створено в 1922 р. в Гомелі). Після прийняття відповідної постанови Ради Народних Комі­сарів України (1927) в республіці, а невдовзі на всій території Радянської Росії було створено обласні, міські та районні СЕС.

Основним змістом діяльності СЕС у 20—30-ті роки була ліквідація важких санітарних наслідків громадянської війни, розробка і застосування рекомендацій з будівництва і рекон­струкції населених місць, вивчення та оздоровлення умов по­буту та праці робітників металургійної, гірничодобувної та інших галузей промисловості, санітарний нагляд за будівниц­твом і експлуатацією водопровідно-каналізаційних споруд, очисткою населених місць, охороною чистоти повітря тощо. Велика увага приділялася підвищенню гігієнічної освіти та ство­ренню санітарного активу серед населення країни.

У 30-ті роки склалася добре продумана система державно­го санітарного нагляду, розпочали працювати спеціально підго­товані лікарі—гігієністи й епідеміологи, в 1931 р. в Московсь­кому, Київському та інших медичних інститутах було створе­но спеціалізовані санітарно-гігієнічні факультети.

Організаційне становлення санітарної служби, формуван­ня профілактичного напрямку медичної науки і практики йшло за безпосередньої участі перших керівників охорони здоро­в'я СРСР М. О. Семашка (1874—1949) та 3. П. Соловйова (1876—1928). Успіхи санітарної служби цього періоду пов'я­зані з діяльністю вчених-гігієністів, зокрема О. М. Сисіна, О. О. Мінха, А. В. Молькова, Ф. Г. Кроткова та ін.

У період Великої Вітчизняної війни завдяки чіткій роботі СЕС, цивільних і військових санітарних лікарів та епідеміо­логів (серед них було багато українських учених-гігієністів та лікарів), попри важкі умови та чинники, які могли спричини­ти захворювання (переміщення великої кількості населення, значне погіршення побутових умов, харчування, водопоста­чання та ін.), ані в армії, ані серед цивільного населення не було зареєстровано великих епідемій і в цілому зберігалося санітарне благополуччя.

Якщо в довоєнні роки в центрі досліджень наукових уста­нов гігієнічного профілю та практичної діяльності санітарних лікарів були окремі прикладні питання охорони здоров'я та оздоровлення навколишнього середовища, то в умовах повоєн­них років і передусім у 70—90-ті роки XX ст. та на межі тисячо­літь великої актуальності та першочергового значення набу­ває вивчення та поглиблений аналіз з метою подальшого гігієнічного нормування впливу на стан здоров'я як окремих чинників навколишнього середовища, так і їх стійкого поєднан­ня. Надзвичайно важливими постають питання гігієнічного регламентування вмісту різних речовин природного та антро­погенного походження в ґрунті, воді, харчових продуктах, ат­мосферному повітрі та повітрі житлових приміщень.