|
Сторінка 1
Інгібітори ангіотензинперетворюючого ферменту (АПФ) за останні 20 років стали незамінними в лікуванні серцево-судинних захворювань. На підставі здатності інгібіторів АПФ блокувати активність ренін-ангіотензинової системи (РАС) і здійснювати органопротекторну дію, дослідниками визначені основні показання для їх застосування:
• артеріальна гіпертензія (АГ);
• хронічна серцева недостатність (ХСН);
• гострий інфаркт міокарда (ГІМ);
• нефропатія.
Головною якістю, що робить інгібітори АПФ унікальними препаратами, є їх здатність знижувати смертність і продовжувати життя пацієнтів із серцево-судинними захворюваннями. Найвиразніше ця властивість простежується при серцевій недостатності. При цьому важливо відзначити, що рівень смертності хворих знаходиться в прямій залежності від частоти застосування інгібіторів АПФ.
Фармакологія інгібіторів АПФ
Механізм дії інгібіторів АПФ закладено в їх назві: блокада ферменту, необхідного для перетворення ангіотензину І (біологічно малоактивної речовини) в ангіотензин ІІ (ефекторний гормон РАС). Блокада РАС приводить до покращання тканинної перфузії, зменшення ремоделювання серця, зниження активності симпатико-адреналової системи. Крім того, інгібітори АПФ каталізують розпад брадикініну, підвищують його вміст, що сприяє вазодилататорним ефектом, покращанню функції ендотелію, активації тромболітичної активності крові. На жаль, дуже часто при поясненні механізму дії інгібіторів АПФ забувають про цю важливу сторону їх впливу. Сьогодні неможливо достовірно сказати, який з механізмів дії інгібіторів АПФ має більше значення для реалізації їх довгострокових клінічних ефектів.
Найбільш популярною є хімічна класифікація інгібіторів АПФ, відповідно до якої препарати поділяють на чотири основні групи, залежно від того, яка хімічна група в їх молекулі зв’язується з іоном цинку в активних центрах ангіотензин-1-перетворюючого ферменту:
1) препарати, що містять сульфгідрильну групу;
2) засоби, що містять карбоксиалкільну групу;
3) препарати, що містять фосфинільну групу;
4) засоби, що містять гідроксамову групу.
За фармакокінетикою інгібітори АПФ поділяють на дві групи (табл. 1). До першої входять первинно активні препарати (каптоприл і лізиноприл), до другої – неактивні речовини, що утворюють активні метаболіти (прилати) після трансформації в печінці і/або слизовій оболонці шлунково-кишкового тракту. Детальна характеристика основних фармакологічних властивостей різних інгібіторів АПФ наведена в таблиці 2.
Протягом останніх років у літературі, промоційних матеріалах та лекціях з’явилося багато безпідставних тверджень щодо деяких властивостей окремих інгібіторів АПФ (ліпофільності, тканинної афінності) та можливого впливу цих параметрів на ефективність лікування. Розглянемо окремо таку важливу властивість інгібіторів АПФ, як ліпофільність. Чим вища ліпофільність препарату, тим, вірогідно, кращим буде його проникнення в усі «зацікавлені» органи: серце, судини, нирки, легені і надниркові залози. Імовірно, внаслідок високого показника ліпофільності після прийому препарату значно пригнічується активність не тільки циркулюючої, але й тканинної РАС, чим забезпечується захист органів-мішеней і, можливо, гальмується розвиток атеросклеротичної бляшки. Отже, гіпотетично деякі інгібітори АПФ мають переваги перед іншими: нові (ліпофільні) кращі за старі (ліпофобні).
Водночас тканинна афінність інгібіторів АПФ має дещо інший порядок і вишикується таким чином: квінаприлат = беназеприлат > раміприлат > периндоприлат > лізиноприлат > еналаприлат > фозиноприлат > каптоприл (W. Frishman et al., 2004). У сучасних багатоцентрових дослідженнях доведено, що квінаприл має таку саму єфективність, як і периндоприл. Щоб покласти край цій безплідній на поточному рівні наших знань дискусії, експерти Європейського товариства кардіологів у Консенсусі щодо застосування інгібіторів АПФ зазначили: «Оскільки механізм дії різних інгібіторів АПФ не відрізняється, їх фармакологічні ефекти пов’язують із властивостями класу в цілому. Незважаючи на це, існують важливі відмінності у здатності зв’язуватися з тканинним АПФ та у фармакокінетичних властивостях окремих препаратів, що може визначати суттєві відмінності клінічних ефектів та концентрації у тканинах. Клінічне значення цих особливостей до цього часу не доведене. По суті, всі доступні інгібітори АПФ можна розглядати як однаково ефективні для зниження артеріального тиску. Їх вибір і дози повинні базуватися на результатах клінічних досліджень, в яких обґрунтована користь застосування цих препаратів» (Expert consensus on angiotensin converting enzyme inhibitors in cardiovascular disease. Europ Heart J 2004; 25: 1454-1470).
|
Сайт
