|
Сторінка 1
У Київській Русі медицини, яку б очолювали лікарі, не було. У містах серед представників різних професій були особи, які займалися лікуванням. Для більшості з них воно було не основним, а додатковим заробітком. Лише із збільшенням населення міст (за часів найбільшого розвитку населення стародавнього Києва досягло 100 тисяч) з'явився попит на медичну допомогу, що сприяло виділенню значної кількості людей, для яких лікувальна справа стала основною професією, частіше спадковою. Основою знань цих лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з елементами містичного характеру. Вже у ці часи окремі з них "спеціалізувалися" на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, родопомочі тощо.
У ранніх збірниках законів ("Руська правда", XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування.
Поруч із лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих княжих дворах, у великих містах практикували й приїжджі лікарі-чужинці з країн Заходу і Сходу. Вони знайомили наших лікарів з лікувальними методами своїх країн і в свою чергу запозича
ли наші терапевтичні засоби, зокрема застосування лікарських рослин.
Належну увагу лікарській справі приділяла княгиня Ольга. Вона заснувала в Києві лікарні, а догляд за хворими доручила жінкам. Князь Володимир Великий у 996 p. та князь Ярослав Мудрий у 1096 p. закріпили право лікувати за монастирями.
За грецькими зразками при монастирях і великих церквах, передусім при Києво-Печерському монастирі, влаштовуються притулки для хворих та інвалідів. Серед монахів виділяються особи, які спеціально присвячують себе піклуванню про хворих і їх лікування. Звичайно, вони найпершими ліками вважали молитви, але вдавалися й до засобів народної медицини.
"Києво-Печерський патерик" доніс до нас відомості про монаха Агапіта, що в XI ст. лікував у Києво-Печерській лаврі.
Першим визначним лікарем-жінкою України була онука Володимира Моно-маха — Євпраксія Мстиславівна, яка народилася у 1108 p., виховувалася при княжому дворі і здобула енциклопедичну освіту. Вона почала свою лікарську діяльність молоденькою дівчиною і ус-пшіно лікувала хворих з усього Києва. Після одруження з візантійським царевичем у 1152 p. вона продовжувала свою медичну освіту, навчаючись у найкращих лікарів Візантійської імперії. Свій досвід і знання Євпраксія виклала у науковому трактаті "Мазі" та першій в Русі науковій праці, написаній українською мовою, яка є своєрідною енциклопедією тодішніх медичних знань. Тепер ця книжка зберігається в бібліотеці Лоренцо Медічі у Флоренції в Італії.
У часи розквіту в Київській Русі були й спеціальні праці медичного змісту, в яких подавалися відомості про лікування хвороб, виходячи як з багатовікового емпіричного досвіду нашого народу, так і з писемних джерел стародавніх учених, які потрапляли до нас з інших країн.
Найдавнішим випадком хірургічного лікування, що згадується у писемних джерелах, є "рєзаньє желве", тобто вирізування пухлини, зроблене у 1076 p. Святославу Ярославичу.
У 1237—1243 pp. усі землі Київської Русі опинилися в тяжкій татаро-мон-гольській неволі. Глибокий занепад економічного і культурного життя народу не сприяв розвитку лікувальної справи в ті часи. Найменше потерпіли від кочівників західні українські землі — Волинь і Галичина.
Під час навали кочівників кількість покалічених, хворих, тих, хто потребував опіки й хірургічної допомоги, значно збільшилася. Але глибокий загальний занепад економічного і культурного життя народу гальмував розвиток лікувальної справи. Припиняються також зв'язки з Візантією, південними і західними слов'янськими народами.
У XIII ст. у Львові, який не був окупований татаро-монголами, медицина розвивалася далі, організувалися перші громадські лікарні.
У XIV ст. в Русі склалися відносно сприятливі умови для розвитку медицини.
yXVcr. починають готувати лікарів у Краківському університеті, а пізніше — в Замойській академії (в м. Замос-гі поблизу Львова). При академії був шпиталь на 40 ліжок. Замойська академія проіснувала 190 років.
|
Сайт
