|
Сторінка 1
Умовно до хронічної специфічної інфекції можна зарахувати синдром набутого імунодефіциту (СНІД), що став відомий з 1981 p. Це вірусне захворювання, яке уражує імуногенні клітини, внаслідок чого в організмі розвиваються опортуністична інфекція та специфічні пухлини. Хвороба спричинюється ретровірусом — вірусом імунодефіциту людини типу І (ВІЛ І). Цей вірус має винятковий тропізм до СД^, молекул, що містяться в Т-хелперіндукуючих клітинах (лімфоцитах) та макрофагах — моноцитах. Проникнення в ці клітини вірусу та його реплікація в них призводять до продукції прогону та деструкції або функціональної неповноцінності клітин.
Вірус імунодефіциту передається статевим шляхом, під час переливання крові та її компонентів від інфікованих ВІЛ І донорів, використання голок, шприців та інших інструментів, заражених вірусом тощо. Передача вірусу СНЇДу відбувається також інфікованою матір'ю дитині в перинатальний період. Зараження ВІЛ-інфекцією можливе також хірургів унаслідок поранення (ґолкою, скальпелем тощо) під час оперування ними інфікованих вірусом імунодефіциту.
ВІЛ- інфікованість встановлюють за допомогою серологічного дослідження — ідентифікації анти-ВІЛ- специфічних антитіл у сироватці крові. Вона може тривалий час не виявлятись клінічно, проте вважається, що протягом 7—10 років захворюють практично всі інфіковані ВІЛ. Захворювання може розпочинатись гостро у вигляді мононуклеозоподібного синдрому, після якого настає тривалий асимптом-ний (на роки) період — до появи різноманітних локальних проявів.
ВІЛ-інфекцію класифікують таким чином (К. Едвард і І. Бавчер, 1994):
І. Гостра ВІЛ-інфекція — моно-нуклеозний синдром.
II. Безсимптомна інфекція.
III. Стійка генералізована лімфо-аденопатія.
IV. Інші ВІЛ-хвороби:
А. Конституціональні — СНІД-асоційований комплекс (САК);
В. З неврологічними хворобами САК;
С. З симптоматичними або інвазив-ними вторинними інфекційними хворобами;
D. Вторинні злоякісні пухлини;
Е. Інші хвороби (тромбоцитопенія).
Серед загальних порушень відзначаються — слабкість, схуднення, лихоманка, пітливість тощо. Місцеві (системні) розлади індивідуально широко варіюють. Це переважно інфекції чи захворювання, що розвиваються внаслідок зниження резистентності організму хворого. Серед них — пневмонія, генералізована лімфоаденопатія, грибковий езофагіт чи тривалий ентероколіт, безкам'яний холецистит, проктосигмоїдит з фістулами та періанальними абсцесами, особливо у гомосексуалів, слизово-дермальний простий герпес (понад 5 тиж), гістоплазмоз та токсоплазмоз, лімфома, не пов'язана з лімфогранулематозом (хворобою Ходжкіна), саркома Капоші у людей віком до 60 років (саркома кровоносних судин) тощо.
Лімфоми належать до В-клітин-них пухлин з високим ступенем злоякісності.
У більшості хворих синдром розвивається у перші 2 роки (хоча тривалість інкубаційного періоду складає 1—10 років) після інфікування і середня тривалість хвороби до фатальних наслідків складає також близько 2 років. СНІД, спричинений ВІЛ І типу, інтенсивно поширюється у світі, особливо у США та Європі. В Африці зустрічається переважно ВІЛ II типу. СНІД, зумовлений цим типом, є ендемічною хворобою.
СНІД, що має перебіг за типом банальної інфекції, створив для хірургів проблему диференціальної діагностики його з цією хірургічною інфекцією та ускладнив лікування хворих.
Хірургічні захворювання у хворих на СНІД часто мають відмінний перебіг. Метою диференціальної діагностики є уникнення помилкових оперативних втручань у хворих на СНІД за наявності у них деяких симптомів хірургічних захворювань, зокрема болю (внутрішні, особливо абдомінальні, прояви СНІДу).
Ретельне серологічне дослідження крові у хворих з підозрою на СНІД робить непотрібною діагностику лімфом шляхом пункційної біопсії.
Вірус СНІДу (ВІЛ І) легко і швидко інактивується нагріванням та дезінфекційними засобами (глютаральде-гідом, перекисом водню тощо). Профілактика СНІДу полягає в зміні характеру статевих стосунків, уникненні безладних контактів з невідомими партнерами, в серологічному тестуванні крові (та препаратів) донорів тощо.
|
Сайт
